truth. beauty. freedom. love
Тепер.
Тепер все по-іншому. Хоч мені і досі сниться Катка, поновлення їх стосунків,
моя непотрібність і зайвість і бла бла. Я прокидаюся в холодному поті, зла,
нервова, отримуючи полегшення від того, що це лише сон –
і тим не менше перебуваючи тривалий час під його впливом.
Я розумію, що стіни квартири душать мене, я наче у вакуумі. Не потрібно нікуди йти –
день вільний, а от мені якраз так треба вийти! Я перевдягаю штани,
нап’ялюю якусь теплу кофту прямо на нічну футболку, вдягаю шапку на нерозчесане волосся,
беру сумку, плеєр, навушники (точніше, навушник, бо другий не працює) і йду блукати містом.
Це вперше за кілька місяців я вийшла з дому не накрашена.
Я йду, купую каву в кіоску на останні гроші, витягаю одну з останніх – вже «табушних» –
для мене сигарет, і з неймовірним задоволенням затягуюсь. О, так, в мене жахлива залежність.
Я гуляю, думаючи про те, яке я кончене бидло: я не вмію себе нормально вести;
я курю, я можу бухати прямо в універі самогон, все це знає мій хлопець...
Та він мене кине через 3 дні й повернеться до Каті, бо вона хоча б вела себе нормально.
Я кончено ржу, я не вмію поводитися на людях, і треба щось змінювати,
але в мене не вистачає сили волі... Я забуваю про те, якою була, коли Ромі сподобалася.
Я така не була. Я хочу бути мила, гарна, приємна, я хочу бути найкраща для нього,
а роблю все навпаки. Потім, після години на морозі, мене попускає
і я повертаюся додому вже в кращому гуморі і сповнена рішучості виправлятися. Хоча б потроху.
Тож тепер. Тепер, незважаючи на всі нюанси.
Тепер я його киця. Тепер я його маленька Ірка.
Тепер він носить мій шарф, і більшість його знайомих знає, звідки в нього цей шарф взявся.
Тепер я майже щодня готую щось смачненьке – не обов’язково для нього, а тому, що мені є,
чим надихатись, від кого і, головне, - заради кого. Він куштує моє печиво і йому подобається –
справді подобається, бо самому навіть дивно, як це смачно виходить. Він знає,
що може будь-коли до мене прийти, і я його нагодую, коли голодний, і заспокою,
коли його щось /хтось вибісить в універі чи на роботі. Я знаю, що можу подзвонити йому,
йдучи додому від подруги, і він говоритиме зі мною з півгодини чи навіть більше,
поки я не дійду додому (а якщо не має часу – просить написати йому смс, коли буду вдома).
Він може терпіти мої істерики, зриви, п’янощі і т.д., а я можу чекати на його дзвінок чи смс цілісінький день,
не знаходячи собі місця, й іноді так і не дочекатися. Я можу обзивати його дебілом,
конченим і казати, що ненавиджу його, але тим не менше вставати о 3-й ночі,
аби перекласти йому текст, або гробити свої руки, щоб на ранок зробити йому якийсь подарунок.
Він може бути зайнятий цілісінький день і навіть не згадувати за мене
(а я в цей час істерю, що я йому не потрібна), а потім завалитися до мене о 12 ночі з коробкою цукерок.
І ми можемо просто сидіти на кухні і говорити про все на світі: про щось філософське і риторичне,
зворушливе і справжнє, а можемо просто ганяти собі з когось чи чогось і уявляти якісь абсурдні речі.
Я сиджу в піжамі, з якоюсь дурнуватою зачіскою, з обляпаним кремом від прищів обличчям,
а він цілує мої руки і каже «кицю, накинь на себе щось» або «одягни шарф»,
коли відкриває вікно, аби покурити.
Напевно, я не помилилась, коли збагнула, що таки кохаю його.
Тепер все по-іншому. Хоч мені і досі сниться Катка, поновлення їх стосунків,
моя непотрібність і зайвість і бла бла. Я прокидаюся в холодному поті, зла,
нервова, отримуючи полегшення від того, що це лише сон –
і тим не менше перебуваючи тривалий час під його впливом.
Я розумію, що стіни квартири душать мене, я наче у вакуумі. Не потрібно нікуди йти –
день вільний, а от мені якраз так треба вийти! Я перевдягаю штани,
нап’ялюю якусь теплу кофту прямо на нічну футболку, вдягаю шапку на нерозчесане волосся,
беру сумку, плеєр, навушники (точніше, навушник, бо другий не працює) і йду блукати містом.
Це вперше за кілька місяців я вийшла з дому не накрашена.
Я йду, купую каву в кіоску на останні гроші, витягаю одну з останніх – вже «табушних» –
для мене сигарет, і з неймовірним задоволенням затягуюсь. О, так, в мене жахлива залежність.
Я гуляю, думаючи про те, яке я кончене бидло: я не вмію себе нормально вести;
я курю, я можу бухати прямо в універі самогон, все це знає мій хлопець...
Та він мене кине через 3 дні й повернеться до Каті, бо вона хоча б вела себе нормально.
Я кончено ржу, я не вмію поводитися на людях, і треба щось змінювати,
але в мене не вистачає сили волі... Я забуваю про те, якою була, коли Ромі сподобалася.
Я така не була. Я хочу бути мила, гарна, приємна, я хочу бути найкраща для нього,
а роблю все навпаки. Потім, після години на морозі, мене попускає
і я повертаюся додому вже в кращому гуморі і сповнена рішучості виправлятися. Хоча б потроху.
Тож тепер. Тепер, незважаючи на всі нюанси.
Тепер я його киця. Тепер я його маленька Ірка.
Тепер він носить мій шарф, і більшість його знайомих знає, звідки в нього цей шарф взявся.
Тепер я майже щодня готую щось смачненьке – не обов’язково для нього, а тому, що мені є,
чим надихатись, від кого і, головне, - заради кого. Він куштує моє печиво і йому подобається –
справді подобається, бо самому навіть дивно, як це смачно виходить. Він знає,
що може будь-коли до мене прийти, і я його нагодую, коли голодний, і заспокою,
коли його щось /хтось вибісить в універі чи на роботі. Я знаю, що можу подзвонити йому,
йдучи додому від подруги, і він говоритиме зі мною з півгодини чи навіть більше,
поки я не дійду додому (а якщо не має часу – просить написати йому смс, коли буду вдома).
Він може терпіти мої істерики, зриви, п’янощі і т.д., а я можу чекати на його дзвінок чи смс цілісінький день,
не знаходячи собі місця, й іноді так і не дочекатися. Я можу обзивати його дебілом,
конченим і казати, що ненавиджу його, але тим не менше вставати о 3-й ночі,
аби перекласти йому текст, або гробити свої руки, щоб на ранок зробити йому якийсь подарунок.
Він може бути зайнятий цілісінький день і навіть не згадувати за мене
(а я в цей час істерю, що я йому не потрібна), а потім завалитися до мене о 12 ночі з коробкою цукерок.
І ми можемо просто сидіти на кухні і говорити про все на світі: про щось філософське і риторичне,
зворушливе і справжнє, а можемо просто ганяти собі з когось чи чогось і уявляти якісь абсурдні речі.
Я сиджу в піжамі, з якоюсь дурнуватою зачіскою, з обляпаним кремом від прищів обличчям,
а він цілує мої руки і каже «кицю, накинь на себе щось» або «одягни шарф»,
коли відкриває вікно, аби покурити.
Напевно, я не помилилась, коли збагнула, що таки кохаю його.